На півдні Одеси, біля 6-го кілометра Овідіопольської дороги, захована одна з найбільших таємниць ХХ століття – об'єкт НКВС під назвою «Татарка», місце для масового поховання жертв комуністичного режиму. В цьому стверджує Український інститут національної пам'яті.
У 1930-40-х роках тут діяли репресивні сили НКВС. Людей везли сюди після нічних арештів, розстрілювали та закопували без жодних ознак пам'яті, без імен, без права на пам’ять.
«Це українська Биківня Одеси – місце смерті, яке Москва намагалася знищити з колективної пам'яті», – наголошують дослідники.
У 2007 році тут вперше знайшли залишки понад 1 000 тіл жертв масових розстрілів 1937-1938 років.
У 2021 році, під час досліджень Українського інституту національної пам'яті та істориків-волонтерів, було виявлено 29 могильників з людськими залишками. Загальна кількість похованих – від кількох тисяч до 8 000 осіб, за оцінками УІНП та архівних досліджень.
«Серед убитих – селяни, вчителі, військові, священники, поляки, болгари, євреї, українці… Усі ті, хто заважав радянському режиму своїм розумом, вірою або просто свободою думки. «Татарка» – це не єдиний випадок. Подібні трагедії відбулися у Биківні під Києвом, у Вінниці, у Харкові. Але одеське поховання є одним з найбільших на Півдні України. Тут, де колись проходили торгівельні шляхи та співали кобзарі, покояться безіменні мученики українського народу», – вважають науковці.
Археологи, історики та експерти вже закликають до масштабної ДНК-ідентифікації та створення меморіалу. Вони наголошують, що це не лише розкопки – це повернення імен.
«Кожна знайдена кістка – це свідчення злочину, який Москва десятиліттями приховувала під грифом «цілком таємно». Одеса повинна пам'ятати. Одеса – це місто, яке стало свідком найтемніших моментів тоталітаризму. Тут вбивали українців за їхню мову, віру, за те, що вони не бажали бути рабами імперії. І сьогодні, коли Росія знову приносить терор в Україну, ми повинні голосно заявити: «Ми знаємо своїх катів. І ми знаємо своїх мучеників». Пам'ять – наша зброя проти забуття.
Ми не можемо повернути життя, але можемо повернути гідність.
Ці місця повинні стати національними меморіалами, місцями історичної освіти та вшанування – не лише для України, а й для всього світу», – переконані історики.